За сторінками Інклюзивно – промоційнийного альманаху «Край, що під крилом журавля»
Видання здійснене з нагоди відзначення 30-ї річниці незалежності України та з нагоди відзначення 345-річниці битви під Журавном і підписання «Журавнівське перемир’я» .
Видання здійснено за сприяння Стрийської районної державної адміністрації, Стрийської районної ради, Гніздичівської ТГ, ГО «Стрийської організації Генерації успішної дії», ГО «Рада Реформ», ГО «Центр Просвітництва Ініціативи Підприємництва ім.Миколая Рея польської громади Львівщини», ГО «Центр ім. Корнелія Макушинського польської громади м.Стрия», ГО Туристично Інформаційного Центру (ТІЦ Стрий) та Молодіжної ради Стрийщини.
Візією інклюзивно-промоційного альманаху «Край, що під крилом журавля» є формування іміджу України та її спроможності принести певну історично-культурну цінність на міжнародну арену. Тим самим популяризувати історично-культурну цінність та цікаві туристичні локації і для людей з вадами зору , підвищуючи доступ до інформації в різних форматах та з використанням технологій, зокрема шрифту Брайля, великошрифтовий друк.
Повна весія - https://www.stryi-tur.info/proyekti/almanax-kraj-shho-pid-krilom-zhuravlya/?fbclid=IwAR0yXu5hfA-jOmDyvNy7k46CsQ8QR_39YoNsxbkNAPsGYfgr3jDKcu-lW5o
Витяг з Альманаху про наші терени.
9. Колись село Руда, що на Жидачівщині, було містом. Невеликим, однак добре знаним саме у козацьку добу. Нині по праву Руду називають гетьманською. Понад 100 років цими землями володіла родина Виговських. Деякий час тут жив особисто гетьман Іван Виговський. Після його загибелі саме в Руду переїхала його дружина Олена Статкевич. Саме тут, у галицькому маєтку оселився і єдиний син Остап з дружиною Терезою. Більше того, Руда вважається одним з найімовірніших місць, де міг бути похований гетьман.
Вперше про поселення Руда згадується у писемних джерелах на межі XІV – XV ст., тоді воно було власністю Данила Задеревецького, від якого походив магнатський рід Даниловичів, що осів на землях сучасної Стрийщини і Жидачівщини. На початку XVІІ ст. містечко Руда перетворилося на повноправне місто, яке користувалося привілеями Магдебурзького права. У 1660 р. його викупив у родини Даниловичів колишній український гетьман Іван Виговський, після трагічної загибелі якого рід Виговських володів цими маєтками ще упродовж ста років, аж до 70-тих років XVІІІ ст. Родовий маєток існує і донині (зараз тут сільська школа). Проте, дана споруда походить уже з пізніших часів, з 19 ст. А самого гетьмана пам’ятає віковий дуб, який росте у західній частині садиби. (⇑ зміст)
10.Музей гетьмана Івана Виговського у Руді
Тут представлено експонати періоду боротьби за волю і державність від часів виникнення козацтва до національно-визвольних змагань Української повстанської армії 40-их – 50-тих років минулого століття.
У музеї експонуються твори сакрального мистецтва періоду XVІІ – XІX ст., які були розміщені у родинній церкві Виговських, рідкісні дубові двері з цієї церкви, на яких видніється дарчий напис невістки гетьмана – Терези Завадської, яка була дружиною його сина Остапа, а також предмети матеріальної культури, що знаходилися у с. Руда на території колишнього замку.
У цій експозиції також репрезентуються твори графіки, скульптури і живопису українських та зарубіжних художників XVІІ – XX ст., серед них – картина невідомого художника XІX ст. із зображенням Олени Стеткевич, дружини Івана Виговського, високоосвіченої жінки, що мала великий вплив на Чигиринський двір. Про їхнє прекрасне взаємне кохання складали легенди упродовж багатьох років. Велику увагу відвідувачів привертає ікона Вознесіння, написана невідомим художником у ІІ-гій половині XVІІІ ст., яка перебувала у родинній церкві Виговських – Воздвиження Чесного Хреста, що знаходилася у с. Йосиповичі Стрийського району.
Цю ікону оновили у 2004 р. працівники реставраційного відділення Львівської галереї мистецтв, у підпорядкуванні якої перебуває цей заклад. (⇑ зміст)
11.Родовий маєток Івана Виговського у селі Руда
Колишня вотчина гетьмана Виговського існує і донині (зараз тут сільська школа). Проте, дана споруда походить уже з пізніших часів, з 19 ст. А самого гетьмана пам’ятає віковий дуб, який росте у західній частині садиби.
Колись село Руда, що на Жидачівщині, було містом. Невеликим, однак добре знаним саме у козацьку добу. Нині по праву Руду називають гетьманською. Понад 100 років цими землями володіла родина Виговських. Деякий час тут жив особисто гетьман Іван Виговський. Після його загибелі саме в Руду переїхала його дружина Олена Статкевич. Саме тут, у галицькому маєтку оселився і єдиний син Остап з дружиною Терезою. Більше того, Руда вважається одним з найімовірніших місць, де міг бути похований гетьман. (⇑ зміст)
12.Пам’ятник Івану Виговського у селі Руда.
У 2009 році з нагоди відзначення 333-річниці обрання гетьманом Івана Виговського у селі Руда відкрили пам’ятник гетьману Івану Виговському. (⇑ зміст)
Гніздичів – красиве і неповторне селище галицького краю України.
Селище розкинулось на межі горбистої Подільської височини і плоскої улоговини Передкарпаття, а саме на Стрийсько-Жидачівській низовині.
Про давні часи Гніздичева збереглося мало відомостей. Одна з найдавніших письмових згадок про село відноситься до 1462 р. Щодо походження назви селища, яка згадується в історичних документах у 1491 р., поселення названо на честь одного з Володимиро-Суздальських князів 11 ст., якого звали Всеволод і який мав тут свої володіння. У нього була досить велика сім’я (в ті часи називали «гніздо»),тому і дістав прізвисько Гніздослав. «За однією з легенд, село в середині 13 ст. мало назву Гніздо. У цей час цими землями володів дідич, якого називали Гніздич. Хоч перші писемні згадки про село з’явились близько 1642 ., все ж можна припустити, що селище заснував 1154 року володимиро-суздальський князь Всеволод.
Враховуючи рівнинний характер місцевості можна зробити припущення, що давньоруський город Гніздичів став легкою жертвою монголо-татар, а згодом йому не дали належно відбудуватися часті напади кримських татар.
В податковому реєстрі 1515 року зазначено, що в селі було 8 ланів землі. З ручного млина держава брала 6 гр податку, а від місцевого пароха 15 гр
Відомо, що Гніздичів належав шляхтянці Христині Вояновській. «Там був ручний млин і корчма», – писав у нарисі «Історія села Гніздичів від найдавніших часів до 1939 року» В. Лаба.
Після того у 1650 р. село перейшло у власність київського воєводи Євстахія Виговського, батька відомого генерального писаря, а згодом гетьмана України. Коли на початку 1660 року Виговський зрікся гетьманства, він проживав у селі Руда, поблизу Гніздичева.
У 1664 році був заарештований поляками і розстріляний у Білій Церкві.
Після смерті І.Виговського почалася боротьба між шляхтою за оволодіння його маєтками в Галичині (містом Руда та навколишніми селами). В цю боротьбу також була втягнута королева Польщі Марія-Людовіка, через яку шляхта пробувала впливати на короля.
Король 16 травня 1664 року відписував дружині з Вільна (тепер Вільнюс), що зможе полагодити її прохання, якщо сейм визнає Виговського ворогом Польщі. А сейм вимагав провести розслідування обставин смерті Виговського. Зокрема, таку інструкцію дала своїм послам до Варшави 15 жовтня 1664 року галицька шляхта (“домагатись, щоб король призначив комісію і, якщо вона докаже, що Виговський був зрадником Речі Посполитої, то маєтки його конфіскувати”). Але така комісія мабуть не була створена і Руда з сусідніми селами залишилась в руках сина екс-гетьмана, Євстахія. Він спочатку був одружений з юною вдовою Терезою Завадською (1685-1700), а пізніше теж з вдовою Анною Чолганською.
1670-і роки були нещасливі для України та для Галичини зокрема. Це був період руйнування української держави. У 1672 році через Галичину прокотились турецько-татарські війська. У 1673 році в Гніздичеві, як свідчить реєстр поголовного податку, з 57 хат було зібрано податок від 140 дорослих осіб .Зараз важко сказати, чи це є наслідком зменшення населення після попередніх грабежів, чи можливо не всі мешканці Гніздичева сплатили податок.
З 1702 року Євстахій Виговський мав титул жидачівського чашника. Після його смерті цей титул успадкував син Ян-Костянтин, який був власником Руди та околиць. Після Яна-Костянтина титул жидачівського чашника отримав його брат Степан.
Весною 1772 року землі Гніздичева перейшли до складу Австрії. Австрійські чиновники взялися за облік населення і на той час в селі було 88 господарств.
У 1832 році Гніздичів належав графові Яну Вавковському і проживало тут 730 душ греко-католиків (невідомо, скільки було мешканців інших конфесій).
В 1833 року власником Гніздичева зазначений граф Йоган Бонковський.
У 1880 році 60% сільських площ (в т.ч. 998 моргів лісу) перебували в руках графині Софії Стаженської, а 40% належали громаді. Населення тоді становило 1198 осіб (1099 греко-католиків, 38 римо-католиків, 61 іудей) .
19 серпня 1882 року над Галичиною пройшла велика злива і вийшли з берегів води Дністра, Стрия, Свічі та інших річок. На Жидачівщи-ні були залиті околиці Гніздичева, Журавна, Роздолу. Такого розливу рік тут не було вже 40 років. До Гніздичева староство вислало урядника з жандармом, щоб якось рятувати людей і майно.
У 1885 році громада збудувала новий громадський будинок. В двох кімнатах розміщувалась канцелярія, в третій крамниця. Війт носив з собою громадську печатку, на якій польською мовою йшов напис «Громадська влада села Гніздичів». Всередині печатки був зображений геральдичний щит з якимсь гербом та короною над ним. Під щитом були зображені дві пальмові гілки.
У 1894 році засновано громадську позикову касу, яка в кінці року мала 1689 зр капіталу та давала позику селянам під 12% в рік. Також громада мала свій фонд для убогих, який формувався з грошових кар, сплачуваних з різних причин членами громади. він мав 552 зр. Ці кошти були розміщені в повітовій позиковій касі, а допомогу з цього фонду бідні селяни отримували за рішенням громадської ради. Громадську раду у 1895 році очолював війт Василь Салдан, періодично відбувались вибори членів ради.
У 1898 році було розпочате будівництво залізниці з Ходорова до Стрия, яка пройшла через Гніздичів .
Майже нічого невідомо про життя села в роки І-ої Світової війни.
За даними перепису населення, проведеного польською владою, восени 1921 року, в селі було 1699 мешканців (1452 греко-католики, 147 римо-католиків, 100 іудеїв). За національністю було записано 1434 українці, 202 поляки і тільки 63 жиди .У 1924 році було 89 іудеїв, 93 римо-католики та 1521 греко-католики .
За церковними даними 1930 року тут мешкали 1576 українців.У1931 році в селі було 327 хат. В 1931 році тут мешкали 1650 гр-католиків, 55 римо-католиків, 50 жидів та 10 німців . Цікаво, що польський церковний шематизм 1930 року подає, що в Гніздичеві мешкали 222 римо-католики .
У 1934 році в селі за даними читальні було 350 хат (в т.ч.24 польських та 6 жидівських), працювала 5-класна школа (297 учнів). Тут діяв осередок молодіжного спортивного товариства “КАУМ” (Католицька акція української молоді) [. До 1938 року також був створений осередок “Союзу українок”, товариство “Сільський господар”. В селі було 6 крамничок (кооперативна при читальні, 2 приватні українські та З жидівські)
У 1935 році тут проживали 1710 греко-католиків, 63 іудеї та 60 римо-католиків. Перед II світовою війною побудовано паперову фабрику .
За даними читальні у 1938 році в Гніздичеві було 400 українських родин. (⇑ зміст)
Взагалі-то, Кохавино (відоме колись ще й як Кохавина або Кохавине) – це присілок Гніздичева, якого згідно з теперішнім адміністративним поділом, фактично, не існує. А значить, навіть за допомогою мікроскопа його на жодній сучасній мапі не віднайти. Просто-напросто збереглася назва від колишнього поселення, яка знайшла своє поодиноке відображення в місцевій паперовій фабриці, добре відомій своєю продукцією – рулончиках туалетного паперу «Кохавинка». А нині – це гніздичівська південна околиця, що потопає серед дивовижно розкішної природи. Це благословенні кохавинські простори.
Тут побувало багато і відомих, і менш знаних особистостей. Достеменно відомо про перебування Івана Франка, на якого в Кохавині зійшла муза, і він 1904 року написав вірш «Конкістадори». А одного разу він приїхав сюди в супроводі своїх добрих приятелів – двох Михайлів: Павлика та Коцюбинського.
«Облазив» цю місцину вздовж і впоперек відомий український письменник Іван Нечуй-Левицький, коли шукав фактаж для свого роману «Гетьман Іван Виговський».
Виникає питання: «Чому саме в ці закапелки цікавили ?» Відповідь простенька: бо всі навколишні населені пункти (Руда, Гніздичів з Кохавином, Ганнівці, Лівчиці, Облазниця, Воля Гніздичівська, Нове Село) належали до маєтків гетьманського роду.
І ще один переконливий штрих. Уже в самій назві Кохавино є слово, є дія кохати, а це саме величне почуття.
Це місце сили кожного українця, адже наповнене і мальовничими краєвидами і потугою руського шляхетського роду Даниловичів та гетьмана Івана Виговського.
Це місце, яке вабить силу- силенну людей, адже віддавна цей присілок здобув славу знаменитого відпустового місця і повертає своє давнє визнання, як «Галицький Люрд». Ще з XVII століття, відтоді, коли тут об’явився чудотворний образ, він користується особливою опікою та покровительством Пресвятої Богородиці.
І нині приходять до неї нужденні та стражденні: ті, що потребують її повсякденної допомоги й ласки, ті, які прагнуть знайти захисток під покровом Матері Божої Кохавинської. (⇑ зміст)
15.Кохавинський монастир-Монастир Святого Герарда.
Відтоді це місце стає центром безперервного паломництва вірян. Тоді ж починають свій відлік чудесні зцілення. Прочани не покидали Матір Божу, вимолюючи ласки в Богородиці та п’ючи цілющу воду з джерела біля каплички. Людський потік не всихав у жодну пору року. Невдовзі деякі паломники оселюються біля каплиці назавжди, провадячи пустельницьке життя, посвячуючись молитві. Дехто з них почав зводити неподалік свої хатини. Таким чином виросло невеличке поселення, назване Кохавином.
Розголос про чудодійну силу ікони розноситься по всій околиці. У 1740 році прибуває церковна комісія, яка зібрала від людей, що присягнули на Біблії, свідчення про чудесні оздоровлення.
Через сім років з дозволу архиєпископа Ігнатія Вижицького (у деяких джерелах його іменують Миколаєм) сюди спровадили отців кармелітів. Тоді ж постала монастирська обитель. А вже наступного року власник містечка Руда Костянтин Виговський починає будувати новий дерев’яний храм Вознесіння, щоби в ньому помістити ікону Кохавинської Матері Божої.
Нарешті 12 травня 1755 року той таки архиєпископ Вижицький спорядив ще одну спеціальну комісію для детального вивчення справи, пов’язаної з визнанням чудотворної ікони. Було опитано 24 свідки, які спершу приступили до сповіді та причастя, а тоді склали клятву про правдивість своїх свідчень.
Навіть сам 74-річний хорунжий Костянтин Виговський( брат гетьмана Івана Виговського) зізнався, що завдяки опіці цієї ікони він «…з семи війн вийшов без пошкоджень. Коней під ним кулі вбивали і навіть попадали в підковки чобіт, але жодна з них його навіть не дряпнула» (З книги М. Чермінського «Kochawina w przaszlosci i dobie obecnej» – «Кохавина в минувшину та добу теперішню»).
На підставі всіх свідчень і заключних актів 26 травня 1755 року архиєпископ Вижицький проголошує ікону Матері Божої Кохавинської чудотворною. А вже 22 червня (інші джерела вказують на 27-те число цього ж місяця), у перший день Зелених Свят за православним календарем, він особисто завітав на перенесення святині з каплиці до новозбудованої церкви.
Відбувалася церемонія з величезними почестями за участю католиків трьох обрядів: латинського, візантійського та вірменського. Урочисту Літургію очолив єпископ Львівський Лев Шептицький (згодом митрополит), приїхавши спеціально зі Львова разом зі своїм хором.
У 1789 р. австрійський імператор Йосифа II наказує ліквідувати кохавинський монастир, а костел, каплицю і плебанію передати парафії Руди, бо у рудянському храмі виникла пожежа. Довелося відновлювати попередню парафію і парох Євген Петруський за допомогою вікарія Владислава Дроздовського розпочинає мурувати нову святиню.
7 червня 1868 року посвячено наріжний камінь під будівництво величезного і величного храму у романському стилі . Проте, як то часто буває, плани були грандіозними, можливості – не дуже. Зібраних коштів стало лише на фундамент. Зрушив процес з місця адміністратор Іван Красовський, котрий за згодою пароха продав кілька знаменитих вікових кохавинських дубів.
У 1886 році в Кохавині парохом став Ян Тшопінський. Він зайнявся справою добудови храму, яка, з Господньою поміччю і за пожертви вірних, була закінчена в 1894 році. Всередині храму поставили дубовий вівтар.
У Кохавино виникли нові чоловічі та жіночі Марійські конгрегації. їх утворення та діяльність вітали і підтримували Кардинал Ян Пузина з Кракова та Митрополит Андрей Шептицький.
Кохавинський монастир для нас сьогоднішніх є прикладом духовної єдності громадян та християн різних конфесій, адже тут молилися римо-католики, греко-католики, вірмени, православні.
Історія створення Кохавинського монастиря – це яскравий приклад екуменізму ( ідеологія та рух за співпрацю та взаєморозуміння між християнами) – не на словах, а на ділі.
В 1894 році , а саме: 30 серпня Єпископ Іван Кузима і о. Ян Тшопінський відбулося посвячення нового костелу, а 1 вересня – урочисте перенесення чудотворного образу Матері Божої.
8 вересня 1896 року в Кохавині відзначали 250-ліття з нагоди об’явлення чудотворного образу. Влаштовано урочистий похід, до якого долучилися 12 процесій від греко-католиків, 15 – від римо-католиків. Але навіть такий великий і просторий храм, все одно не вміщав усіх охочих.
З 1900 року за стараннями отця Тшопінського почалися роботи з його розширення. Видовжили на 13 метрів святилище, добудували дві бокові каплички, після чого костел набуває форми хреста. Оскільки стара каплиця на місці дуба струхлявіла, що про її реставрацію годі було думати, на тому ж місці починають зводити з каменю нову в готичному стилі. Поруч споруджують притулок для сиріт, гостинний двір, господарські приміщення, плебанію.
Розбивають великий парк аж на 90 тисяч дерев, прокладають бетонні доріжки, встановлюють паркан з брамою. Поміж тим парох запросив до Кохавина сестер-служебниць, котрі почали опікуватися сиротами. А для збільшення слави цього місця видається релігійна література.
1903 року для провадження місій сюди вперше прибувають отці редемптористи.
15 серпня 1912 року – це той день в історії Кохавино, що є визначною і величною подією – чи не найзнаменнішою з усіх. З благословення Папи Пія Х цього дня відбулась коронація чудотворно образу Матері Божої. Надзвичайно ошатні корони спеціально для церемонії виготовив майстер зі Стрия Юзеф Якша.
Показово, що на урочистості коронації чудотворного образу Матері Божої прибуло найбільше паломників за всю історію цього місця. Тільки поїздами приїхало 180 тисяч, не рахуючи піших прочан, подорожуючих каретами чи возами. Ще один вражаючий факт – сто тисяч паломників прийняло Святе Причастя.
З 1931 р. монастирем володіли отці єзуїти, які перед Другою світовою замінили шановану ікону копією, а оригінал, рятуючи від більшовиків, вивезли до Польщі, а в 1944 році перевезено і копію. Після реставрації у Кракові 1974 року святиню перевезено до міста Глівіце, де вона знаходиться і до сьогодні. Зараз кохавинський образ можна оглянути в костелі святого Бартоломея. У 1994 році в цьому храмі створили парафію Матері Божої Кохавинської.
В часи лихоліть і великої духовної руїни храм і каплицю безбожники знищили та передали під склади льонопункту; сюди заїжджали різною технікою. Цілюще джерело (криничку) засипали сміттям та закидали гранатами . На храмі й каплиці позрізали хрести. В монастирських приміщеннях розмістили інтернат для розумово відсталих дітей. Побожним людям вдалося заховати хрест «Розп’яття» в Гніздичівеькій церкві.
У березні 1990 р. давню святиню взяли під свою опіку отці Редемптористи, які не тільки повернули стару назву цьому селу, але й докладають чимало зусиль, щоб повернути йому колишню славу.
30 травня 2000 року з Польщі до Кохавино привезли копію чудотворної ікони. З якими урочистостями і процесією зустріли її. З навколишніх сіл та міст прибули священики разом із вірними, щоб зустріти і поклонитися Матері Божій Кохавинській.
18 лютого 2001 року було освячено ще одну копію чудотворного образу Кохавинської Матері Божої, яку намалювала Миколишин Орися, жителька Гніздичева,. на кошти однієї побожної сім’ї. Цей образ урочисто перенесено до каплички – місця обявлення. (⇑ зміст)
16.Палац Старжинських-Лосів (1895 р.) у Лівчицях
Назва села Лівчиці походить в слова «лови». Приблизно у ХVII ст. на місці нашого села були дрімучі ліси, сюди приїздили на полювання знатні люди. І так, від слова ловчиці (полювання) з’явилася назва села. Згадується наше село в архівних документах, датованих 1648 р. З 1660 року Лівчиці відносилися до Руденського ключа і належали українському гетьману Івану Виговському. Відомою історичною пам’яткою села є палац польського графа Старжинського, міністра Йосифа, який був збудований у кінці ХІХ ст. (1895 р.) і переданий у спадок графу Ронуховському.
Його споруджували будівельники, які приїхали з Європи. Всі матеріали для будівництва також були завезені з-за кордону. Палац являє собою казковий будинок, що має два поверхи і підвальні приміщення. Усього в будинку 48 кімнат. Він зберігся до цього часу, але з деякими сучасними архітектурними змінами. Навколо стародавнього палацу — чудовий парк, в якому є рідкісні породи дерев, стародавні дуби, різні види ясенів, тюльпанове дерево, платани, кедpи, туя. У парку був став, вода в який надходила з річки через проведений канал. У ставі плавали тебелі, розводилась риба. Зараз в даному палаці знаходиться школа-інтернат для дітей з вадами розвитку та дітей-сиріт. (⇑ зміст)
